ВОНИ ЙДУТЬ


   "Вони йдуть!" - щовечора повідомляло телебачення протягом місяця. Новини показували ріденькі ланцюжки демонстрантів, що тягнулися уздовж доріг, які ведуть на Київ. І щось переверталося у душі. П'ятьсот років на Україні основним політичним гаслом був несамовитий вигук "Татари йдуть!".


   За оцінками сучасних істориків у 1240 році татар було не більше, ніж демонстрантів, які 6 лютого зійшлися у Києві. Проте цього разу Адміністрація Президента встояла. За останні 10 років це була перша спроба прориву на Банківську. Події 6-го числа висвітлили реальний стан влади і опозиції сьогодні.

  1. Влада виявилась слабшою, ніж здавалось, їй дедалі важче контролювати центральні ЗМІ, окрім УТ-1. Сьогодні телерадіоканали і видання дозволяють собі раніше не можливі вибрики. Дзвінок з Києва уже перестав бути визначним чинником для регіонів. Кулуарного бунту кількох депутатів і двох не надто чисельних демонстрацій виявилось достатнім для того, щоб підірвати віру в непорушні цінності. На комунальних кухнях і у чиновницьких кабінетах всерйоз обговорюють, як довго залишилось Леоніду Даниловичу. Все це при тому, що реальних важелів для усунення режиму немає. Процедура відсутня, а повстання не можливе. За нашими оцінками серед десяти тисячного натовпу не більше 200 чоловік проявляли справжню готовність до зіткнень з правоохоронцями.
  2. З другого боку, влада виявилась сильнішою, ніж очікувалось. За нашою інформацією Президент наважився не здавати силовиків. Репресивний апарат виявив здатність вчитися на власних помилках. Якщо у грудні позбавлена пільг міліція була дезорганізована і не проявляла готовності лягати кістьми за режим, то в лютому вона діяла гнучко, проте рішуче. Було помітно, що головні рішення прийняті. Знайшлися керівники, здатні брати на себе відповідальність. Міліція не з`являлася там, де не треба, проте цього разу на основних напрямках загрози були зосереджені спецпідрозділи МВС, озброєні спецзасобами. Окремі підрозділи мали бойову зброю. Особовому складу було видано боєзапас. Більш того, влада спромоглася на не зовсім вдалі, проте цікаві, імпровізації на зразок маскування під анархістів курсантів однієї з міліцейських шкіл (а от опозиція нікого не додумалася переодягти в міліцейську форму). Також більш ефективно була налагоджена агентурна робота в опозиційному середовищі.

   Основною проблемою опозиції є те, що всі її вожді у минулому чиновники. Тому вони нездатні усвідомити деякі важливі речі.

   Методологічно вони мислять не як революціонери, а як міліціонери. Вони не здогадуються, що легальна і особливо парламентська опозиція може разраховувати на успіх тільки за наявності достатньо сильного радикального крила. Тільки небезпека з боку радикалів примушує владу вести переговори з легальною опозицією. Будучи міліціонерами в душі, вожді опозиції замість того, щоб пестити радикалів відхрещуються від них. Справжньою метою легальної опозиції є державні посади і можливість постійного торгу з режимом.

   Так було в Парижі у 1968 році, так було у Москві у 1993-му, так є в Києві в 2001. Скоріш за все, діалог влади і опозиції таки розпочнеться найближчим часом. Не підперта радикалами опозиція буде вести їх зі слабких позицій.


   Компроміс 1991 року, на який погодилися демократи після падіння комуністичного режиму, призвів до 10-ти років економічної стагнації і чиновницького безпредєла. Ми повинні пам`ятати, що суспільний компроміс - це економічний застій. Адже нас не цікавлять майбутні посади лідерів опозиції, нас цікавить чистка всього державного апарату і максимальне урізання функцій бюрократії. Справа чиновника прислуговувати українцю, а не судити його.


  
Дмитро Корчинський